Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Аби віру святу лях в нас не колотив,

Обіцяючи йому охітніш служити,

Коли віру нашу він не дасть колотити.

Та ж бо внутрішня війна, чвари ті криваві

Діються поміж людьми у його державі.

Рідну віру кожен з нас буде до загину

Боронити і не дасть завести новину.

Анонімні вірші з рукописних збірників XVII–XVIII сторіч

ХОДИТЬ ДІВЧИНА, ПО ПОКОЮ ХОДИТЬ…

Ходить дівчина, по покою ходить,

Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,

Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:

– А хто ж моє серденько з жалю укоїть?

Ой якби хто знав, як же мі нудно,

Що мені з милим говорити трудно.

Ой трудно, трудній же буде,

Коли його довго не буде.

Ми ж бо любились півтора року,

Покіль не знали вороги збоку.

Ой як пізнали, розклеветали,

Бодай од Бога щастя не мали!

ПІСНЯ РУСЬКА

Дівонька тяженько в здихає,

Що свого дружбойка не має.

Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,

Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?

Чом очі рубойком криєш,

Чом дрібні сльозойки сієш?

Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,

Не туж головойки, знайдем способойки,

Порадимся з собою.

Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,

З недолі я плачу, не згуби,

В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,

Тепер в дорожойку, в свою сторонойку

Од'їхав мій сподар.

Батьковий і материн синець,

Назвався родом волинець.

Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,

Забудеш любості, а він по щирості

Обіцявся повернути.

Звіриламся йому була,

Що-м його кріпко любила,

Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.

Ні сам не буває, ні знати не дає,

А я, сирота, в тужості.

Не дам я сердейку волі,

Не буде знати недолі,

Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,

За вірного слугу має взамін тугу,

Але треба терпіти.

Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,

Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,

Чом знати не даєш, чом не прибиваєш

До мене, дівойки.

Терплячим в нагородойку

Дає Бог всім за службойку,

Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,

Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.

* * *

Жаль серденьку, що тя не видаю,

Вдень і вночі о тобі гадаю.

Да пішов би я вночі, не маю помочі,

Боюся блуду для страшного суду.

Ах, серденько, не лякайся суду,

Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.

Серцем засмучуся, з твару[7] а ізмінюся,

Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.

Ах, серденько, скажи мені правду,

Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.

Чи ж би я казала, коли б не кохала,

Бог того засмутить, хто кому ізмутить.

Ах, серденько, не буду я спати,

Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,

А в пустині звірі лютії без міри,

Пташата літають, жалісно співають.

Ах, серденько, ріка розлилася,

Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.

Піднесуся к горі, упаду надолі,

Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.

* * *

Гей і сам же я не знаю, що так мені нудно,

Тільки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.

Гей полюбив, не зблудив, гідна з гідним хороша,

Хоч і страчусь до гроша.

А старатись ревно буду, аби позискати,

Ласку твою, моє серце, знову отримати.

Гей, а за тим, а при тім, чи не буде прилюдна

Твоя мова облудна?

До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому,

Хто приїхав одшукати ласку в твоїм дому,

Гей же, вірному свойому, котрий прагне вік цілий

Завше бути зичливий.

Гей, поїду пораджуся старенької матки,

Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.

– Гей поїдь же, одвідь же, а при тому старайся,

Що мя любиш, признайся.

– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,

Іще тяжче друга мати, кріпко не любивши.

Гей же, мила, несила зносить клопіт і тугу,

Завше з мислю про друга.

Полюбивши, кожен знає, дасть на теє руки,

Що кохання жодне щире не бува без муки.

Тії муки, розлуки хутко хай проминають,

Серця лиш не вражають.

Воріженькі облуднії мають про нас мови,

А вже ж бо нас обмовили од ніг до голови,

Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,

Ласки щиро чекаю.

* * *

– Анно, Аннусенько, панно, гарная Діанно,

Чом ти ізмарніла?

Чом ти ізмарніла і личеньком ізмінилась? Була не такая.

– Тужу і зітхаю, що тя, серце, не видаю

Та й перед очима,

Хоч провідай прийди і зі мною посиди,

Уже мені так марудно,

Сумно мені, милий, нудно

Без тебе, серденько.

– Сідлай, хлопче, свого коня

Да поїдьмо з полудня до твоєї голубки.

Там я її привітаю,

З кониченька не зсідаю:

– Чолом, мила панно!

– Чолом, чолом, моє серце,

Дай же ручку, облюбенче.

Із радості прошу в гості

До покою, поговоримо з тобою

Для ліпшої знайомості.

Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,

За всіх кревних своїх.

– Многая літа, паноньку, многая літа, голубонько,

Зі мною заразом.

– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,

Я од'їжджаю, поклін оддаю

В далеку дорогу.

Оставайся здорова!

– Чом так скоро від'їжджаєш, мов на лови,

Без мене молодої?

Знати погордився, що зі мною не насидівся,

Чи мене не любиш?

Дай же Боже, нам тоє, аби жили вкупі двоє,